Рецензiя
«Я слухаю пісню Америки» – п’ята книжка ужгородської письменниці, яка вже багато років живе в США. На відміну від її попередніх книг, це зібрання поезій значно більшою мірою просякнуте духом Америки, її культурою та її ландшафтами.
Вже самою назвою ця книжка Оксани Луцишиної відсилає нас до американського поета, батька верлібру Уолта Уїтмена. Поезії, що увійшли до цієї збірки, здебільшого, як і Уїтменові, верліброві. Тільки замість ліричного героя збірки «Листя трави», пересічного американця, який прислухається до своїх рідних країв, тут маємо жінку, та ще й емігрантку. Відповідно, пісня Сполучених Штатів Америки чується їй не так, як корінним мешканцям. Але вона не випинає свою інакшість – радше намагається злитися із натовпом блондинок «у високо підрізаних шортах», спроститись до їхьного рівня.
Жінка, від імені якої пишуться вірші, мовби сміється з себе, зі своєї закоханості, своїх занять і своїх розваг. Тут є, власне, та здорова доля цинізму, яка дозволяє тримати текст на відстані простагнутої руки: ніби і близько, болюче, інтимно, але водночас і не про саму авторку, щось жартівливе, надумане.
З іншого боку, оповідачка описує цього таки типового американця як закохана в нього й покинута. Луцишина пише його ім’я з маленької літери, моби применшуючу вагу, узвичайнюючи. Джонні (поширене ім’я, як, скажім, українське «Іван») – це певною мірою узагальнений образ поганого хлопця, на якого «баби клюють», втілення маскулінності і, можливо, навіть пасивного садизму. Через нього жінки вдають вагітних та стають повіями, свідомо обираючи таку безлгузду і принизливу любов.
Текст «Плюйте на таких кавалерів» показує одного із таких джонні у всій красі. Бевзь, який скасовує омріяні побачення і в якого не застрягають у горлі фрази, на кшалт: «що, віддаватися прийшла?», спонукає оповідачку написати посібник для юних дівчат, щоби застерегти їх від таких «красенів». Ще одним прикладом жіночої солідарності є вірш «Гелен», в якому оповідачка прагне порятувати красуню-офіціантку від залицянь клієнтів і збирається подарувати їх дорогий перстень. Офіціантки і стриптизерки, повії і феміністки стають у цих текстах фактично синонімами. Оповідачка, запорпавши десь глибоко у торбинці томик Канта, ототожнює себе з ними:
«я перевдягаюся в жінку
до чого дожилася».
Перевдягання у цій книжці згадується неодноразо. Воно і еротизує, і вуалює, і вписує в ролі, які стали невластивими. У циклі «господи боже в новому орлеані» навіть святі мусять перебиратися святими, щоби на них молилися.
Оповідачка ж перебирається то у Мавку, то в померлого від неминущої любові великого Гетсбі, бо окрім Уїтмена Луцишина посилається у цій книжці також на Фіцжеральда і на «Лісову пісню» Лесі Українки (щось рідне, привезене до Америки). На основі тексту останньої авторка розмірковує у своїх віршах про душу і тіло. В Оксаниних устах канонічне «О, не журися за тіло!» не звучить банально поміж описів стрип-барів, гарненьких офіціанток та повій-фемінсток.
Феміністичний дискурс проникає в цю книжку начебто ненароком, із саркастичними балачками про жінок, які дозволять собою користуватися і себе бити:
«джонні, ти, якщо хочеш –
бий, бо мені не важко...»
Тут зовсім не йдеться про Вірджинію Вулф – лише «про місто із діснейлендом», про звичайних людей і їхню звичайну відтручену любов. Відштовхуючись від протилежного, тут феміністкою називається жінка безправна, принижена і мазохістична по своїй природі. Вона розділяє душу і тіло, і каже що всередині їй не болить.
«що робити коли тебе лупцюють
хіба що поступитися тілом
воно ж мало означає само по собі
а присутність джонні означає багато»
Так американський Лукаш губить емігрантську Мавку, тільки вона не гине в прямому значенні цього слова, а послідовно займається саморуйнуванням. Її «тіло живе набіло», без запобіжних чернеток. Вона не соромиться розповідей про джонні, які уже остогидли всім її подругам. Вона увесь час шарпається поміж бажанням вмерти, щоб джонні переповіли і він за нею ридав, та бажанням смерті своєму коханому.
Особливе місце у цій книжці займають мертві. Книжка починаються із вірша про вдову і завершується чудовим текстом «гладіолуси пахнуть смертю на цілий ринок» про забування кохань. Мерці оповідачки – її колишні, про яких уже не так боляче говорити, коли рани зарубцювалися. Вона сама – удова по них («жоден джонні не знає скільки за мною мертвих»). Вона – вдова з коштовним перснем, до блиску якого пасує домовина і чорне мереживо. Жінка тішиться череді померлих, кохається у символіці смерті («труни вітрин», «мертвий джонні»). Смерть розлучає, звільняє від страждань. Смерть можна навіть прирівняти до повернення додому і поєднання нарешті зі своїм серцем.
Тож залишається чекати на таку смерть, вслухаючись у американську ніч.
«все спить тільки я не сплю
я слухаю пісню америки:
вдома спитають, то буде що розказати».
типичная сучасна українська макулатура.