Рецензiя
Автор Володимир Чернишенко
Цікаво, чи були прогульники у Іана Вайброу, коли він викладав у школі рідну мову та літературу? Не знаю, що там собі думали шестикласники лондонської школи, де він учителював, але я майже певен, що багато хто з учнів засмутився, коли 1989 року Іан залишив школу задля кар’єри автора. Нині йому 72 роки, він створив півсотні книг для дітей, його ім’я вже давно називають поруч із іменами таких «монстрів» англійської гумористичної дитячої літератури, як Роальд Дал та Джеремі Стронґ.
Писати Вайброу почав досить пізно, – розмінявши п’ятий десяток. У своєму блозі він зазначає, що викладання в школі та постійне спілкування з дітьми надало йому матеріал для творчості та навчило, як правильно писати для дітей. Коли мова заходить про те, які книги є для нього взірцем, згадує насамперед «Віні-Пуха» Алана Мілна, «Алісині пригоди в Дивокраї» Люїса Керрола та «Книгу Джунглів» Редьярда Кіплінґа, а ще, звичайно, Моріса Сендака з його книжкою-картинкою «Де живуть жаховиська». Добро, оригінальність, гумор та жвава оповідь – ось ті риси, які він відзначає в улюблених книгах, і розвиває у своїх.
Вайброу пише переважно для читачів молодшого шкільного віку, саме тому всі його книги багато ілюстровано у поширеному нині невигадливому стилі – прості чорно-білі малюнки, які нарівні з текстом ділять сторінки книги, є чудовим засобом привабити тих, хто лише починає всерйоз читати сам.
Ознайомлення українського читача з книгами Вайброу розпочалося п’ять років тому з серії про Маленького Вовчика, а саме з книги «Капосна книжка Маленького Вовчика». Натхненником і виконавцем цього проекту став Орест Стадник та видавництво «Добра читальня». «Захоплений Мілном, я почав цікавитися сучасними британськими авторами, які пишуть гумор для дітей, – пригадує пан Орест. – У моє поле зору потрапили такі автори як Джеремі Стронґ, Іан Вайброу і Енді Стентон (згодом вийшла друком його книга «Ви поганець, пане Гам!», ВЧ)».
Вихід першої книги пригод Малого Вовчика став непересічною подією, головним чином завдяки участі в її розкрутці… українських пластунів. За сюжетом, малий сіроманець Вовчик вирушає у школу поганців до свого дядька Вовчила-Хижачила, щоб дізнатися дев’ять правил поганця – кожне правило, за якийсь поганський вчинок. Нічого не нагадує? А у фіналі книги з’являються справжні пластуни, які приймають до своїх лав Вовчика. Звичайно, книга одразу ж стала «мастрід» для українських малих пластунів. Акція «Книжечки з пластунами», хедлайнером якої була книга про Вовчика, відбулася по всій Україні. Справжні зірки – музиканти, актори, письменники, читали дітям про пригоди малого сіроманця. І хоча у наступній «Геройській книжечці Малого Вовчика» про Пласт не йдеться, її так само радо зустріли насамперед пластуни. Один з організаторів акції «Книжечки з пластунами» Тарас Зень зазначив, що і ця книга є пластунською за духом, адже у ній ідеться про пригоди, справжню дружбу і долання труднощів. Справді – у другій книзі серії кожен герой зумів побороти в собі свій страх і вчинити маленький подвиг.
Свого апогею популярність творів Вайброу в Україні сягнула, коли Чернівецький академічний ляльковий театр на чолі зі сценаристом Русланом Неупокоєвим поставив за мотивами історії про Вовчика справжню лялькову виставу! «Якось ми ішли повз ляльковий театр, – розповідає натхненниця проекту пластунка Леся Федоренко, – і подумали, що непогано було б замутити виставу з пластунами. А коли вийшла ця книга, то збагнули, що це саме те, що потрібно!» Навіть сам Іан Вайброу, дізнавшись про цей проект і переглянувши запис вистави, відгукнувся листом-привітанням: «Хоча я не розумію ні слова українською, я чітко збагнув, що актори зуміли захопити глядачів історією вовченяти та його дядька Вовчила-Хижачила… Відчуваю, що глядачам дуже сподобався результат!»
Найкращим свідченням успіху обох книг стало те, що невдовзі після виходу увесь тираж було розкуплено, а продавці у книгарнях втомилися розводити руками на запитання батьків та дітей про Малого Вовчика. І ось нарешті «Видавництво старого лева» підхопило естафету в «Доброї читальні» і перевидало перші дві книги, а на додачу – потішило й третьою! І третя книга, «Школа привидознавства», ще тепла після типографії, потрапила мені на стіл.
Книгу, як і попередні, проілюстровано англійським художником Тоні Россом. Знайомі вже образи Малого Вовчика, Репетуна, Чухлі-Нюхлі, Гаврика Вронька оживають на сторінках та викликають сміх. І, звичайно, книгу так само написано у формі листів! Чи я вже казав, що про всі пригоди в цій серії книг Іана Вайброу оповідається листами від Малого Вовчика до його «любих мамці й татка»? Це створює комічний ефект, а крім того ще й дробить історію на мацьопкі частинки, полегшуючи сприйняття читачам-початківцям. Цього разу листи написано на бланках «Школи Привидознавства» – її заснували Малий Вовчик та Репетун на руїнах Школи Поганців та Академії Пригод. А головним предметом для вивчення став привид дядька Вовчила-Хижачила. Читачу разом із героями доведеться пережити ряд кумедних і дурноверхих пригод, як от прибирання школи до смаку Вовчилові, набір учнів та вступний іспит, пошук бодай одного учня, який не злякався б привида Вовчила.
У цій вервиці кумедних та нісенітних подій вчувається потроху і тонкий багатошаровий Керролівский гумор, і Мілнівська наївність, і Несбітівська вигадливість.
Але – здається, сюжет, хай хоч який він кумедний, у книгах про Вовчика не найголовніше. Основне задоволення від читання приносить стиль оповіді. Маленький Вовчик не лише пише з помилками (у тексті багато закреслень та нарочито неправильно написаних слів), а й демонструє феноменальну наївність. І цим причаровує читача. Прочитавши цю книгу, ви збагатите свій лексикон прекрасними неологізмами, як от «елегігантно», «обморковувати», «абеткурієнти»…
Окремо варто згадати про переклад. Сталося так, що перші дві книги про Малого Вовчика переклав Орест Стадник, який і переніс англійський текст у нашу систему координат. І зробив це, до слова, блискуче. Як не згадати тут імена героїв, які стали рідними і своїми: Вовчило-Хижачило (Bigbad), Чухля-Нюхля (Smellybref). Або пречудові новотвори – вовчезна школа (Brutal Hall) або хуліганське «Поганці усіх країн – єднайтесь!» (The Badder the Better). У «Геройській книжці Малого Вовчика» він додав до переліку новотворів вороненя Гаврика Вронька і селище Страхопудьки. Загалом, дві перші книги виглядають напрочуд цілісною історією з продовженням.
Третю, найновішу, книгу було доручено знаному майстрові Віктору Морозову. Віктор Морозов, який уславився завдяки перекладу Гаррі Поттера та багатьох книг Джеремі Стронґа, відомий своїм умінням підбирати соковиті відповідники чужоземним словам та писати легко і невимушено, як і має бути в дитячій книзі. У тексті Вайброу він почувається як риба у воді. Текст у нього вийшов легкий, веселий, у гарному сенсі – божевільний. Побільшало сленгу, іноді, щоправда, аж занадто. Приміром, звідкілясь випірнуло слово-паразит «блін», яке досі органічно виглядало лише в монологах Драко Мелфоя. Не певен, що його варто було вживати в книзі для молодших читачів, особливо, з огляду на його етимологію. Але це – один блін у бочці меду, а за новотвір «вовщеня» (wolf-cub) перекладач заслуговує на прижиттєвий пам’ятник. І якщо текст став трохи іншим, то це не втрата, а радше цікавинка.
Підсумовуючи – з виходом «Школи привидознавства» українські дітлахи отримали нову книгу чудової серії, а заодно й повернення попередніх двох. І хоча в третій книзі порівняно менше «пластунського духу», я певен, що вона знайде вдячного читача і серед пластунів, адже так само наповнена духом дружби, відваги та веселощів. Гадаю, Іан Вайброу буде приємно здивований кількості своїх фанатів, коли завітає на квітневий Дитячий Форум до Львова… Я не казав? «Видавництво Старого Лева» організує приїзд цього непересічного автора в Україну! Як каже Маленький Вовчик – уррррраууу!
http://litakcent.com/2013/02/28/plastuvannja-dlja-vovchykiv/
